Дрони на фронті швидко застарівають. Як проєкт “Спільноти Стерненка” ReDrone дає їм друге життя

“У нас фура дронів, які не летять. Що робити?” — із таких дзвінків від військових почалася історія майстерні ReDrone, створеної благодійним фондом “Спільнота Стерненка”.

В українській армії може одночасно бути тисячі дронів, які не виконують жодного бойового завдання. Вони не зламані — просто більше не працюють у тих умовах, де опинилися.

Керівник ReDrone Олександр Синьоок та виконавчий директор проєкту Олександр Скарлат розповіли Defender Media про те, як вони стали проміжною ланкою між підрозділами й виробниками, щоб дати друге життя дронам, які втратили актуальність.

Майстерня ReDrone виникла як стихійна відповідь на критичні потреби фронту. На початкових етапах це була горизонтальна мережа взаємодопомоги, де головним інструментом забезпечення став своєрідний бартер між підрозділами.

Будь-які дрони в розпорядженні екіпажів мають бути в стані ready to fly — бійці мають приїхати на позицію, розкласти дрони й одразу полетіти, не витрачаючи часу на доопрацювання. На практиці ж між виконаним замовленням і першим польотом дрон часто проходить через руки майстрів ReDrone. Причина цього — не стільки в якості самих дронів, скільки в тому, як швидко змінюються умови їхнього застосування.

Чому дрони перестають літати

Чому готові до польоту дрони іноді не працюють? Проблема криється на рівні постачання та технічних характеристик безпілотників.

Держава закуповує техніку великими партіями — по 10–20 тисяч одиниць і більше. На виробництво й постачання такого обсягу йде час, і поки контракт виконується, ситуація на фронті встигає змінитися. У підрозділи дрони часто надходять уже з застарілими комплектуючими — передусім це стосується частот, на яких працюють модулі зв’язку.

“Коли противник визначає робочу частоту й починає її придушувати, пілот втрачає відеосигнал, і дрон фактично ‘сліпне’. Щоб повернути його в роботу, потрібно змінювати частоту — а отже, міняти передавач. З часом противник адаптується і до цього рішення, і цикл повторюється,” — кажуть у ReDrone.

Якщо у 2023 році нова частота могла залишатися актуальною до шести місяців, то зараз — приблизно три, а на окремих напрямках ще менше. Водночас проблема якості трапляється значно рідше: у більшості випадків дрон технічно справний, але вже не відповідає поточним умовам.

Що відбувається на місці

Кожен бойовий розрахунок має технічного спеціаліста, який щодня експериментує: підбирає антени, змінює прошивки, шукає робочі частотні смуги. На рівні батальйону існують окремі майстерні, де дрони доводять до ладу. Але ця система не уніфікована й навіть не передбачена штатним розписом — люди організовуються самі, знизу, через горизонтальні зв’язки.

Підрозділи вирішують проблему, хто як може: збирають кошти, залучають донорів, отримують комплектуючі від виробників. Є й такі, що не роблять нічого — і просто літають на тому, що є, з високими ризиками втрати бортів.

Ситуацію ускладнює відсутність уніфікації. Технологія одна, але кожен виробник робить власні медіаконвертори, які виявляються несумісними з іншими, і на практиці оператор у бліндажі під час бою по черзі підключає дрон до різних наземних станцій у пошуках сумісної — і втрачає час, коли можна уразити ціль.

Обмін по горизонталі

Щоб впоратися з цими проблемами, бійці почали організовувати обмін і перерозподіл дронів. Спочатку цей процес відбувався у військових чатах, де спілкувалися бійці: підрозділ, який мав партію дронів, налаштованих на “задавлену” частоту, передавав ці дрони туди, де такі частоти ще працювали.

“Згодом цей процес став складнішим. З’являлися підрозділи, у яких на складах лежали сотні одиниць техніки — іноді до 800 дронів одночасно. Військові були готові віддавати ці апарати тим, хто їх потребує, але натомість просили забезпечити їх дефіцитними комплектуючими, наприклад, актуальними відеопередавачами”, — розповідає Скарлат.

Ця ініціатива, що починалася з простих домовленостей між екіпажами, поступово викристалізувалася в системну роботу. Коли запити стали масовими, на базі фонду Стерненка було вирішено створити повноцінну лабораторію. Досвід показав: замість того, щоб просто накопичувати неактуальне залізо, значно ефективніше налагодити логістику та інженерну підтримку, перетворюючи “складські запаси” на робочі інструменти через переобладнання та професійний технічний бартер.

Щомісяця через майстерню проходить понад тисячу дронів, у пікові місяці — до двох тисяч.

“Друге життя” дронів

Коли до підрозділу приїжджають апарати, які неможливо ефективно застосувати “з коробки”, їх використовують як “донорів”, розбираючи на якісні комплектуючі для створення нових, надійніших систем.

Як приклад у ReDrone наводять моделі на алюмінієвих рамах сумнівної якості, які під час польоту створюють надмірну вібрацію та резонанс. “На високих швидкостях такий дрон просто втрачає стабільність і не може вразити ціль. Проте ці апарати часто укомплектовані чудовими “донорськими органами” — якісними цифровими відеопередавачами та системами зв’язку”, — каже Синьоок.

Схожа історія відбувається і з дронами на оптоволокні. Виправити в польових умовах неякісну намотку чи браковану котушку неможливо, тож такий дрон теж переходить у категорію донорів — з нього знімають двигуни, контролери та інші вцілілі вузли, щоб повернути до життя інші одиниці техніки.

“Такий підхід дозволяє суттєво економити ресурси: замість закупівлі нових дорогих компонентів ми використовуємо те, що вже є на складах, перетворюючи накопичений “мертвий вантаж” на ефективну зброю через глибоку технічну переробку”, — каже Олександр.

У цій ситуації виникає логічне запитання: чому волонтерські ініціативи на кшталт ReDrone мають витрачати ресурси на закупівлю антен чи передавачів, якщо це міг би зробити сам виробник? Проблема часто впирається у розрив комунікації.

“Коли закупівля йде через великі державні замовлення, виробник фактично не знає, хто саме, де і в яких умовах застосовує його дрони. Натомість при децентралізованому постачанні, коли військова частина купує техніку напряму, зворотний зв’язок працює миттєво”, — зазначає Скарлат.

Проте у фонді відзначають і позитивні зрушення: окремі виробники самі проявляють ініціативу та погоджуються забрати свої дрони на переобладнання чи заміну.

“Це стає важливою умовою співпраці: якщо виріб має недоліки, виробник змушений або замінити партію, або виправити ситуацію власним коштом. Наприклад, фонд Сергія Стерненка, як один із найбільших недержавних постачальників, апріорі закладає такі вимоги у взаємодію з партнерами”, — каже Скарлат.

Як виникає хороший дрон

Досвід ReDrone показує, що для отримання дронів, які реально працюють у бойових умовах, потрібна системна робота над усією екосистемою — від прототипу до зворотного зв’язку від підрозділів.

Найкращий дрон виникає завдяки системній роботі, а не одноразовому натхненню. Наприклад, у випадку з фондом “Спільнота Стерненка”, робота розгортається так: фонд фінансує початковий прототип, який передають на бойове тестування одразу кільком підрозділам на різних ділянках фронту. Зібраний фідбек аналізують, залучають сторонніх фахівців і виходять на наступну версію. Потім цикл повторюється.

“Паралельно вдосконалюють не лише сам виріб, а й програмне забезпечення для оператора. У цьому процесі важлива тісна комунікація: виробник і фонд отримують інформацію про реальні умови використання та оперативно адаптують техніку і програмне забезпечення, що дозволяє уникати непридатних компонентів”, — кажуть у ReDrone.

Протилежна стратегія — копіювання й масштабування чужого виробу — не дає сталого розвитку. “Формальні випробування на полігоні зазвичай обмежуються довідкою, що дрон злетів і долетів, тоді як реальна перевірка відбувається лише у бойових умовах”, — каже Скарлат.

Разом із тим, для багатьох виробників державні замовлення й фідбек від підрозділів — це питання виживання на ринку: великі контракти дають обігові кошти, але через тривалість процесів породжують багато неактуального товару. Маленькі ж замовлення дозволяють робити якісні речі, але не дають капіталізації для масштабування.

“У такій гібридній економіці виграють ті компанії, які готові брати на себе відповідальність за якість свого продукту навіть після того, як він залишив заводський склад. Держава має контролювати цей процес так само жорстко, як і приватні фонди, щоб кожен неробочий дрон повертався до виробника на доопрацювання, а не осідав “мертвим вантажем” у підрозділах”, — говорить Скарлат.

Що треба змінити

Проблема великих державних контрактів — не лише в часі виконання, зазначають у ReDrone. Виробник і держава комунікують під час підписання контракту, і часто на цьому взаємодія закінчується. Виробник може не знати, хто використовує ці дрони, а підрозділ — не має контактів для оперативного зворотного зв’язку з виробником.

Децентралізовані закупівлі через систему електронних балів частково вирішили цю проблему, але виникає інший ризик — закупівельник підрозділу може не мати достатньої експертизи й обрати найдешевше доступне рішення.

Що пропонує ReDrone? Досвід Скарлата і Синьоока підказує кілька конкретних рекомендацій — передусім для виробників:

Безперервна комунікація з підрозділами. Не разова зустріч після випуску продукту, а постійний контакт із користувачами. “Сьогоднішній фідбек може завтра повністю змінитися, і хто не тримає зв’язок — не встигає адаптуватися. Спілкуватися треба з різними підрозділами на різних напрямках, бо ніхто краще за оператора чи техніка розрахунку не скаже, що потрібно змінити”, — говорить Синьоок.

Планування логістики. Хто не думає наперед, потрапляє в пастки на кшталт затримок поставок через китайський Новий рік чи інші ускладнення, які треба врахувати.

Відповідальність за якість після постачання. Фонд Стерненка як недержавний постачальник ставить просту умову: якщо дрони мають недоліки, виробник зобов’язаний або замінити їх, або виправити ситуацію. Держава так само мала б контролювати якість на всьому ланцюжку — але поки контракт підписують люди, далекі від бойового застосування, цей контроль залишається формальним.

Робота не над окремим виробом, а над екосистемою. Жоден дрон не летить сам по собі: він потребує сумісної станції, актуального програмного забезпечення, технічного супроводу й оновлень. Виробник, який будує цілу екосистему навколо свого продукту, матиме стійку перевагу над тим, хто продає просто залізо.

Держава має створити умови для діалогу. Завдання держави — не надмірне регулювання, а створення умов, де виробники можуть зібратися “за одним столом” і виробити спільні стандарти там, де їх немає, на основі фідбеку від військових.