Він збив 24 “Шахеди” за ніч. Інтерв’ю з “Мігелем” – пілотом зенітних дронів, який встановив рекорд перехоплень

У ніч із 6 на 7 вересня 2025 року пілот перехоплювачів, боєць 1020-го ракетно-зенітного артилерійського полку “Мігель” збив 24 російські “Шахеди” — рекордний показник для української ППО. За цією цифрою — три роки нічних бойових чергувань, дрони-конструктори, зібрані власноруч, плюс постійна гонитва за технологіями.

Defender Media продовжує збирати на 10 перехоплювачів для підрозділу, в якому служить “Мігель”. Ми поговорили з рекордсменом про те, як влаштована робота пілота перехоплювача, чим відрізняються українські дрони між собою і чому швидкість — не головне.

Я не прокидався того ранку з думкою, що поставлю рекорд. Була інформація про велику кількість ворожих пусків. Вийшло так, що в ту ніч ми взяли з собою максимальну кількість бортів — і отримали такий результат.

Почався наліт, через нашу зону відповідальності йшли цілі – і ми просто по них працювали. Дуже добре робив свою справу сапер — усе готувалося швидко і злагоджено. Це тривало цілу ніч, приблизно з 21 години і аж до 5 ранку. Коли приїхали додому — почали готувати документи, порахували й подали на вищий командний пункт. Виявилося, що збили три чверті того, що летіло в небі – відсоток збиттів сягав 75-80%.

Втоми в той момент не відчував. Узагалі, коли влітку були нальоти, ми постійно працювали вночі. Пуски починалися з 19 години, до 21–22 вони вже долітали до наших позицій. Цілу ніч працюємо, приїжджаємо о 6–7 ранку, три–чотири години сну — і знову готуємо борти, той самий цикл. Місяцями. Вже третій рік у такому режимі.

Якоїсь єдиної “дошки пошани” у нас немає, ніхто не ганяється за рекордами — просто працюємо на повну. Нам відомо, що другі після нас — екіпаж пілота Халка з підрозділу “Булава”. Нещодавно за одну ніч ці хлопці збили 20 цілей.

Про початок служби

До 1020-го полку я потрапив не одразу. Служив з 2023 року у 24-й бригаді. Хотів перевестися, розглядав різні варіанти — піхота, механізовані бригади. Але тут, у полку, багато знайомих із “двадцять четвірки” — кажуть мені: “Давай до нас, у нас можна працювати на бойових системах”. Якраз почалося формування батарей перехоплювачів. Саме переведення зайняло десь 2–3 місяці — і ось я вже тут, у “тисяча двадцятому” полку.

Працювали на Сумщині, переважно по ворожих розвідувальних дронах. На той момент у нас не було нічого особливого — прості “десятки”, “сімки” (дрони-коптери на рамах 10 і 7 дюймів, – ред.) Усе збирали самостійно. Вкладалися своїми власними коштами, робили збори серед небайдужих, допомагали знайомі, місцеві громади тощо. Передавали по 5, 10, 20 штук.

Коли кажу “самі збирали” — не жартую, збирали руками в прямому сенсі. Ми з хлопцями це вміємо. Нам присилали просто дрон, без бойової частини, без плати ініціації. Треба було його розібрати, спаяти плату ініціації, спорядити, додати боєприпас, батарею, камеру. Плату ініціації — купували за волонтерські кошти, бо дістати інакше було неможливо. 60–70% від матеріалу, що ми отримували, доводилося допрацьовувати своїми руками.

Зараз FPV-дрони дуже змінилися. І ми не можемо тримати на позиції одночасно дрон-ракету й FPV на іншій системі — для цього треба возити з собою ще одну наземну станцію. Виходить “зоопарк”: ніхто не розуміє, що робити, куди бігти. Хаос. А у нас в пріоритеті додаткові борти для роботи по “Шахедах”.

Нове покоління перехоплювачів

Покоління нормальних бортів почалося зі “Стінгів”. Хоча перша думка, коли я побачив його, була: “Хрінь повна”. Але вирішили перевірити їх у роботі.

Взагалі, ще до того були дрони ще одного виробника. Нас відправили на них вчитися, дуже красиво все розповіли. А коли ми поїхали їх випробовувати, цей перехоплювач злетів — і одразу почав смикатись, дриґтіти. 200 метрів пролетів і сам вибухнув. Більше я його до рук не брав.

Пройшло місяців чотири-п’ять — і у нас з’явилися “Стінги”. Першими їх отримали хлопці з мого взводу, й почалися бойові застосування — збили вісім “Шахедів”. Я тоді був у відпустці, вони скидають відео — не можу зрозуміти, що це таке, доганяє “Шахед”, нічого подібного не бачив. Потім скинули самі борти — якісь квадратні, з кривульками, незрозуміло що. Коли я приїхав із відпустки, ми зустрілися з виробником, подивилися, як воно працює, літає. У першу ніч було пару втрат, потім розкачалися — і все, вже не хотілося “пересідати” на щось інше.

Але ми тестували все підряд. P1-SUN, “Літаври”, “Джедаї”. До кожного виробу — свої критерії. Спочатку тестуємо, говоримо виробнику, що допрацювати, що переробити — і тоді беремо на озброєння. “Пегаси” теж були — непогані, але їх вже немає у виробництві. Маленькі такі, летіли на батареї 270. Максимальна дальність у них була більше 20 кілометрів.

У “Стінга” зараз максимальна дальність дещо більша, навіть якщо вийти за межі зв’язку, і на радарі його вже немає — можна доганяти візуально. І ми доганяємо.

Які перехоплювачі нам потрібні

P1-SUN — хороший перехоплювач, але є над чим працювати. Головне питання — якість відео: на великих дистанціях воно погіршується, а без чіткої картинки по цілі не відпрацюєш. Є питання і до дальності. Частково це залежить від наземної станції — у нас є хлопці, які на тому ж P1-SUN показують кращі результати. Тобто потенціал у борта є, просто треба підібрати правильне обладнання і допрацювати відеоканал.

Бачили “Джедай“. Не можу сказати, що він поганий, але мені не подобається — летить, немов кінь. По горизонту летить нерівно, щоб дивитися назустріч “Шахеду”, а він так не може. Його розвернути — це як розвернути фуру, починає горіти “газ”, його трусить. Він нормально збиває, вибухає, але це дається непросто.

“Стінг” я б обрав не тому, що він ідеальний. Просто він найближчий до того, яким має бути борт.

Якщо брати розвиток від першого перехоплювача й до сьогодні, то найбільший прогрес у відеосигналі. Спочатку був тільки аналог, зараз є цифрове відео. Удосконалюють наземні станції, антени 360, коли не треба окремої людини для наведення. Екіпаж — пілот, штурман, сапер — і все.

Удосконалювати борти можна нескінченно. Головне, чого не вистачає — автоматичного наведення. Зараз треба весь час вдивлятися в екран, шукати ціль вручну. Хочеться, щоб борт сам знаходив ціль у небі. Ми над цим працюємо, але потрібен час. Ідеального автонаведення я ще не бачив ні в кого.

Друге — швидкість. Хочемо ще швидше. Маємо бути готові збивати реактивні шахеди. Є розуміння, що з’являється “Герань-5”, яка летить на 500 км/год — і перехоплювачі вже мають бути швидшими. Там і навчання оператора буде інше: на таких швидкостях зайти в поворот набагато складніше, і система наведення буде суттєво відрізнятися.

Операторам-новачкам я би порадив одне: не вчіться літати швидко. Швидкість зможете надолужити завжди. А от повільно й контрольовано — це для посадки, для прицілювання, для заходу на ціль. На 100 км/год дуже важко встигнути натиснути кнопку підриву. Спочатку — симулятор. Відчуйте інерцію, навчіться її гасити, відпрацюйте мікрорухи. Все інше прийде з досвідом.