“95% автономності” нічого не означають. Що насправді робить перехоплення дронами автономним

У 2026 році українські виробники дронів-перехоплювачів дедалі частіше говорять про автономність і технології штучного інтелекту у своїх виробах. Проте різні компанії розуміють ці терміни по-різному, а нерідко використовують їх радше для маркетингу.

Один із виробників, що впроваджує технології автономності в своїх дронах-перехоплювачах ZIRKA – український стартап Noctis. У колонці для Defender Media battle support tech lead компанії Ліка Волович пояснює, чим автоматизація відрізняється від автономності, яку роль відіграють радари, програмне забезпечення й оператори та що потрібно для переходу до повністю автономних систем перехоплення.

Українські виробники дронів-перехоплювачів дедалі частіше говорять про автономність. Одні презентують автоматичну детекцію, інші — донаведення чи автоматизований політ до району роботи. У публічних заявах лунають цифри: 50%, 80%, 95% автоматизації.

Але що саме стоїть за цими відсотками? І чи можна порівнювати системи, якщо кожен виробник по-своєму визначає, що означає автономність?

Я працюю з технологіями перехоплення та їхнім бойовим застосуванням і бачу, що навіть усередині індустрії однакові терміни часто означають різні речі. Від того, як ми оцінюємо автоматизацію, залежить наше розуміння реальних можливостей технологій і того, куди галузь має рухатися далі.

Автоматичне донаведення ще не означає автономного перехоплення

Будь-який відсоток має сенс, тільки якщо зрозуміло, що взято за 100%. У випадку з дронами-перехоплювачами загальноприйнятої шкали автономності, яка дозволяла б порівнювати продукти різних виробників, немає.

Насамперед варто розмежувати два поняття — автоматизацію та автономність.

Автоматизація означає, що функцію замість пілота виконує бортовий комп’ютер: наприклад, виявлення цілі або донаведення на неї. Автономність — це коли сукупність таких автоматизованих процесів дозволяє системі виконати бойову місію самостійно. На Заході це описують як “одну кнопку”: оператор дає команду, а далі система виконує завдання без ручного керування.

Бойовий виліт перехоплювача має чотири основні етапи: зліт, доліт у зону детекції, детекція з донаведенням, ураження. Справжня автономність — це коли всі вони відбуваються без ручного керування. 

В Україні я не зустрічала дронів-перехоплювачів, які повністю автономно виконують бойові місії в реальному застосуванні. У світовому defence tech є ряд релізів та анонсів, але підтвердити чи спростувати їх, не протестувавши в реальних умовах, неможливо. 

“ШІ-перехоплювач” — маркетинговий ярлик

Подібна плутанина існує й навколо штучного інтелекту. Часто будь-яку автоматизацію називають ШІ, хоча це різні речі. “ШІ-перехоплювач” звучить ефектно, але це радше маркетинговий ярлик, який створює хибне враження, що штучний інтелект керує всією системою.

За визначенням Організації економічного співробітництва та розвитку, ШІ — це машинна система, яка на основі вхідних даних робить висновки й генерує прогнози чи рішення. На борту перехоплювача такого немає. Найближча до цього визначення ланка — машинний зір, який відповідає за детекцію. Це свого роду очі системи, лише значно примітивніші за людські. Щоб їх створити, ми використовуємо машинне навчання, на етапі збору й обробки датасету та тренування моделі. Але все інше: автозліт, вихід у зону детекції цілі, саме автодонаведення працює на алгоритмах і математиці, за заданими правилами.

Автономність не закінчується на борту дрона

Коли ми говоримо про автономність, найбільше уваги зазвичай дістається самому дрону: його характеристикам, машинному зору, програмному забезпеченню. Але перехоплювач — лише один з елементів значно більшої системи.

Класичний приклад автономного перехоплення — зенітний ракетний комплекс Patriot. Радар (радіолокаційна станція) виявляє ціль, оператор її підтверджує, після чого ракета запускається та перехоплює ціль. Це якраз і є принцип “однієї кнопки”, про яку ми говорили вище.

З дронами-перехоплювачами так само. Перехоплення без радару неможливе: без нього немає цілевказання, немає розуміння курсу й ешелону. Щоб борт автоматично вийшов у зону детекції, йому потрібні точні дані від радара, який веде її з мінімальною похибкою.

Тому повноцінну систему перехоплення, на мій погляд, формують три складові: люди, hardware і софт. Під софтом я маю на увазі не лише прошивку борта, а й наземну станцію керування та системи командування й управління (C2), як-от SkyMap, які збирають дані з різних джерел і відображають на одному екрані.

Звідси й часте питання: чи можна створити універсальні модулі автономності, наприклад, детекції та автодонаведення, які ставляться на будь-який дрон? Теоретично так. Але практично кожна платформа потребує індивідуального налаштування. Купити модуль на Brave1 Market й поставити його на інший борт без серйозного доопрацювання не вийде.

Де лишається людина

Автоматизація не прибирає людину із системи, вона змінює її роль: від ручного керування кожною функцією до контролю системи й відповідальності за рішення. Рішення про ураження без участі людини не ухвалюється.

Водночас рух до автономності невідворотний, і причина тут прагматична. Сьогодні на більшість задач ще вистачає кваліфікованих операторів, які набули бойового досвіду. Але що більше зростає потреба, то важче знаходити спеціалістів потрібного рівня. А швидкість і маневреність засобів противника продовжують зростати. Що далі, то ми, як держава, все менше зможемо перекривати ці потреби лише за рахунок скілових екіпажів.

Минулого року проблему поршневих “Шахедів” значною мірою вирішили кількістю: навчилися масово застосовувати мультироторні FPV-перехоплювачі. Автоматизація ж дозволяє використовувати ресурс раціональніше: щоб виконати ту саму задачу, знадобиться менше бортів і менше часу. 

Саме цю логіку ми закладали в ZIRKA, яку створювали у співпраці з військовими антишахедного батальйону Darknode. Від початку одним із наших завдань було перенести частину досвіду операторів у саму технологію, щоб зменшити залежність результату від індивідуальної майстерності пілота.

Автономність як властивість системи

Наші інженери переконані, що створити автономну систему перехоплення технічно цілком реально. Головні обмеження — час, ресурс і якість інтеграції всіх компонентів між собою. Швидкість цього переходу залежатиме і від перебігу війни, і від можливостей держави, і від того, як змінюватимуться загрози.

Тому, на мій погляд, говорити варто не про відсоток автономності конкретного дрона, а про те, наскільки злагоджено працює вся система: сенсори, софт, дрони й люди. Наступний етап — спільні стандарти, сумісність обладнання різних виробників, надійність і можливість керувати більшою кількістю бортів одночасно.

У ZIRKA ми рухаємось цим шляхом послідовно: автоматична детекція та донаведення вже працюють у бою та показують результат. Вже зараз ми на фінальних тестуваннях midcourse (автоматичного виведення перехоплювача в зону виявлення цілі за даними радара) та автоматичного підриву по цілі. Після – автозліт. Але майбутнє не за перехоплювачем, який уміє автоматично виконати окрему функцію. Воно за системами, у яких усі елементи надійно працюють разом.

—

ZIRKA — український швидкісний дрон-перехоплювач із системами автоматичної детекції та донаведення. Розроблений компанією NOCTIS на основі бойового досвіду антишахедного батальйону Darknode, за інвестиційної підтримки та експертизи Vyriy Industries.

Ліка Волович

Battle Support Tech Lead в Noctis