Український defence tech в європейському контексті: тези від німецького військового аташе та співзасновника “Генерала Черешні”

Український оборонпром входить у фазу, коли бойовий досвід і європейські очікування формують нову логіку розвитку. З одного боку, зростає інтерес до рішень, створених у реальних умовах війни, а формат співпраці поступово зміщується від одноразових поставок до виробничої кооперації. З іншого — українські компанії змушені враховувати жорсткі стандарти та процедури, без яких неможливий доступ до європейських ринків.

Комбінація можливостей і обмежень визначає рамку, у якій надалі функціонуватиме сектор. Про це говорили учасники панельної дискусії на заході Def.Talks – співзасновник компанії “Генерал Черешня” Станіслав Гришин та німецький військовий аташе Роберт Проезе. Defender Media переповідає ключові тези дискусії.

Українсько-європейська кооперація: від постачання до спільного виробництва

Після 2022 року оборонна співпраця між Україною та європейськими країнами поступово переходить від моделі “допомога — отримувач” до моделі “партнерство — співвиробництво”, говорить Роберт Проезе. Якщо раніше ключовим форматом були поставки техніки та боєприпасів, то у 2024–2025 роках у країнах ЄС зростає інтерес до локалізації виробництва в Україні, створення спільних підприємств та розгортання сервісних хабів поруч із фронтом.

Найбільш перспективними напрямками залишаються безпілотні системи (ударні, розвідувальні та перехоплювальні), радіоелектронна боротьба, засоби розвідки, оптика та сенсори, інженерні рішення для укріплень і логістики, а також технології виробництва боєприпасів. Україна має значну перевагу — унікальний бойовий досвід, якого немає у більшості європейських армій. Тому багато компаній ЄС починають розглядати кооперацію не лише як економічну можливість, а як спосіб пришвидшити власні інновації.

Утворення спільних підприємств із європейськими ліцензіями є ключовим для співпраці. Як зазначає Проезе, європейські (й зокрема німецькі) процедури закупівель надто стандантизовані й надто повільні, щоб працювати з українськими компаніями напряму, тоді як локальний партнер спрощує доступ до процедур.

Для європейців українські виробники мають дві беззастережні переваги. Перша — це можливість створювати дешевші продукти, що відповідає запитам європейських армій на масові рішення. Друга — здатність адаптувати продукти під конкретні задачі, що підсилює інтерес європейських партнерів і робить спільне виробництво взаємовигідним.

Попит на рішення, перевірені війною

Українські розробки, які довели ефективність у бойових умовах, мають реальний експортний потенціал, вважають учасники панельної дискусії Def.Talks. Насамперед це стосується систем перехоплення дронів, мобільних комплексів радіоелектронної боротьби, недорогих ударних БпЛА, а також наземних роботизованих платформ для логістики й евакуації.

Країни Балтії, Польща та Данія вже стикаються з активністю безпілотників над своїми аеропортами, енергетичною інфраструктурою та морськими шляхами. На тлі розширення безпілотних загроз ринок недорогих, ефективних, швидко адаптованих систем стрімко зростає. Українські рішення вписуються у цю нішу: вони створюються під конкретні сценарії, проходять багаторазові бойові випробування та зазвичай обходяться дешевше за західні аналоги.

Крім того, українські компанії дедалі частіше орієнтуються не лише на постачання обладнання, а й на комплексне обслуговування та підтримку виробничих і бойових систем, каже Гришин. Це стосується як локалізованих сервісних хабів поруч із фронтом, так і віддаленого технічного супроводу європейських партнерів. Такий підхід забезпечує безперервність експлуатації складних комплексів і дозволяє швидко адаптувати технології під конкретні завдання.

Справжня цінність українських виробників полягає не лише у створенні продукту, а у здатності підтримувати його у бойовому середовищі та розвивати разом із партнерами, говорить Гришин. Це відкриває новий сегмент співпраці: європейські країни могли б інвестувати в спільне навчання персоналу, сервісні центри та оновлення програмного забезпечення, щоб підвищити життєздатність українських технологій.

Культура фронтових інновацій

Попри високий попит на український досвід і виробництво, вихід українських компаній на європейський ринок стикається з низкою серйозних обмежень. Найбільші з них — це високий рівень ризиків, відсутність гарантій довгострокової стабільності, складність перевірки виробничих ланцюгів у воєнних умовах і необхідність відповідати суворим технічним стандартам ЄС та НАТО.

Українські розробники показали високу здатність швидко адаптувати технології під реальні бойові умови, що робить їхні рішення унікальними на європейському ринку. Ця гнучкість проявляється у всьому: від ударних та розвідувальних безпілотників до мобільних систем радіоелектронної боротьби та роботизованих платформ для логістики.

Як зазначає Гришин, “у нас немає часу на довгі цикли тестування — ми розробляємо, випробовуємо і одразу застосовуємо на фронті”. Це дозволяє створювати продукти, що вже пройшли бойові випробування, й демонструють ефективність у конкретних сценаріях.

Швидкість впровадження інновацій забезпечує Україні стратегічну перевагу перед традиційними європейськими виробниками, де бюрократичні та нормативні процеси сповільнюють вихід нових рішень на ринок. Європейські партнери, усвідомлюючи цю перевагу, зацікавлені у кооперації та спільних проєктах, що дозволяє їм прискорити власні інноваційні цикли та інтегрувати перевірені українські технології у власні системи безпеки.

Але ця сама гнучкість може стати проблемою, коли йдеться про масштабування. Європейські замовники звикли до тривалої стандартизації, сертифікації, стабільних партій, перевірених матеріалів і формальних процесів. Те, що для України є чеснотою — здатність швидко змінювати конструкцію — для ЄС може виглядати як відсутність дисципліни виробництва.

Європейські виробники часто бояться інвестувати у компанії, які розташовані поблизу активної зони бойових дій, особливо якщо йдеться про створення ліній серійного виробництва. Іншим бар’єром є бюрократія: для багатьох українських розробників, які працюють у темпі фронтових ітерацій, вимоги до сертифікації, документації, кібербезпеки та контролю ланцюгів постачання виглядають надзвичайно громіздкими.

Водночас саме тут і полягає можливість. Європейські компанії дедалі частіше визнають, що традиційний цикл розробки озброєнь — занадто повільний. Українська модель швидкої модернізації, тісного зв’язку з кінцевим користувачем та адаптації під реальні бойові умови може стати новим стандартом для сучасної оборонної промисловості.