Він висміює російську пропаганду та інертність Заходу. Розмова про інформаційну зброю з Мeрайном Маркусом

Інформаційна зброя стала важливою складовою defence tech. В Україні вже є чимало перспективних AI-стартапів у цій ніші – Osavul, Mantis Analytics та інші. Defender починає знайомство з темою із розмови із Мерайном Маркусом — нідерландським експертом, який професійно досліджує війну в Україні та добре розуміється на механізмах інформаційної боротьби. Боян Стойковскі поговорив з ним про методи російської пропаганди, уроки українського фронту для Заходу, та роль штучного інтелекту в сучасних озброєннях.

Дата-аналітик за фахом, повелитель мемів за волею алгоритмів LinkedIn — саме так себе описує Мерайн Маркус. Для 80 000 своїх підписників він публікує гострі, засновані на даних розбори російських пропагандистських кампаній, приправлені іронією, мемами та глибоким моральним посилом.

35-річний нідерландець — один із найвідданіших прихильників України. Він використовує свої навички дата-аналітика, комунікатора та організатора, щоб боротися з російською дезінформацією, підтримувати волонтерські ініціативи та утримувати увагу міжнародної спільноти на війні.

Для Мерайна російська агресія проти України має особистий вимір — вона торкнулася його близьких друзів. Наприклад, Сергія — геймера з Маріуполя, з яким він познайомився онлайн і який зник після початку повномасштабного вторгнення. Напередодні вони обговорювали в Discord аніме й відеоігри, а наступного дня Сергій просто перестав відповідати. Ця тиша залишила слід у серці Мерайна. Вона перетворила абстрактну геополітику на особисту втрату. «Він — одна з причин, чому мені не байдуже, — каже Мерайн. — Я його знав. А потім його не стало».

Минулого тижня ми їхали разом потягом з польського міста Пшемисль до Києва, куди прямували на конференцію Invest in Bravery. Там мені трапилася нагода поговорити з ним про його діяльність і місію.

Defender Media: Коли ти вперше зацікавився боротьбою з російською дезінформацією? Що стало поштовхом?

М.М.: За фахом я data scientist, але починав як соціолог — вивчав кримінологію, статистику. Тоді це не було модно. Зараз ми називаємо це «штучним інтелектом» і «наукою про дані», і раптом я став модним (закидує волосся назад). Додатково я вивчав медіа та комунікації, якщо конкретніше – пропаганду. Це було у Франкфуртській школі, де мене вчили аналізувати радянську пропаганду. Наприклад, тактику «потоку брехні» — її мета не в тому, щоб переконати в чомусь, а щоб втопити правду в інформаційному шумі.

Я пам’ятаю, як у 2014 році я готувався до занять з цього предмету, читав книжку, а по телевізору якраз розповідали про збиття MH17. В нідерландських новинах казали: «Українці кажуть, що це зробили росіяни. Росіяни кажуть, що це зробили українці». А ще — НАТО, євреї, ілюмінати тощо. Я подивився в свою книжку про радянську пропаганду — і побачив фактично те саме. Наче вивчав динозаврів – і раптом один із них пройшов повз моє вікно.

Це змінило моє життя. Тепер це називають «фейковими новинами», але сама тактика незмінна вже понад 80 років. Пропагандисти звинувачують інших у тому, що роблять самі. Кличуть нацистами, геями, ким завгодно. Згідно з російською пропагандою, ми всі — геї-нацисти. Таким чином, те, що я вивчав просто з цікавості, виявилося страшенно реальним і актуальним.

Це був час big data-революції, коли ми усвідомили масштаби доступної інформації. Так я й потрапив у Data Science. Тижнями сидів у Twitter, постив без упину про MH17, верифікував відео, аналізував російські комунікації. Люди люблять казати: «Ми ніколи не дізнаємось всю правду» — і це класична тактика дезінформації. Просто накидай достатньо брехні, і люди здаються. Мета — не змусити повірити в брехню, а зробити так, щоб узагалі ні в що не вірили. Ось що таке реальна «постправда» – розмивання сенсів. Щойно ти перестаєш вірити в істину — тобі стає байдуже. Якщо думаєш, що не можеш знати напевне — ти нічого не робиш. Саме цього і хоче ворог — сучільного паралічу.

Ця тактика існує вже сотні, якщо не тисячі років. Саме тому я так глибоко цим переймаюсь — не лише дезінформацією, а й інформацією взагалі. Мова не про те, щоб добитися стовідсоткової істини. Це неможливо. Як статистик, я знаю: мета — не бути правим, а бути менш неправим. У цьому й суть науки. Але щойно ти знизуєш плечима і кажеш: «Ми ніколи не дізнаємось» — ти відмовляєшся від будь-якого прогресу.

Люди кажуть: «Але треба почути обидві сторони». Я відповідаю — нічого подібного. Нацисти й радянські війська однаково вторглися до Польщі — прикриваючись «захистом місцевого населення». Те саме було у Фінляндії. Провокації, обстріли власного населення, звинувачення супротивника. Усе це вже було — понад 80 років тому. Все це повторюється, бо ми дуже погано знаємо історію. Саме тому я про це й пишу — щоб ми пам’ятали.

У час, коли в нас є інструменти для перевірки майже будь-якої інформації, чому, на твою думку, так багато людей досі ведуться на дезінформацію?

Поки це все ще дуже нове для нас. ChatGPT існує лише кілька років. Google — ну, може, двадцять. Більшість людей досі технологічно безграмотні, хоча мають під рукою всі ці інструменти, які дозволяють перевіряти інформацію так, як ми не могли раніше. Інтернет кардинально змінив наше життя, але ми все ще дуже інфантильні в тому, як ним користуємося — і нам знадобляться десятиліття, щоб подорослішати.

Це одна з причин, чому ми зараз так фатально помиляємось. Коли з’явився паровий двигун — думаєте, не було купи нещасних випадків? Коли відкрили радіохвилі, а про радіацію ще не знали — не було катастроф? Коли з’явилася електрика — скільки людей сунули пальці в розетку і отримували удар струмом?

Це — наступна технологічна революція. Після пари, після радіо, після електрики — тепер маємо інтернет і відкритий доступ до інформації. Двадцять років тому ми говорили про цифрову революцію, бо компанії почали оцифровувати свої процеси. Десять років тому почалася революція даних — коли люди почали аналізувати великі обсяги інформації. Сьогодні говоримо про революцію штучного інтелекту — бо тепер ми можемо делегувати багато аналітики нейромережам і моделям.

Але правда в тому, що більшість компаній і організацій так і не виконали свою домашню роботу. Вони застрягли на етапі цифрової революції — так і не оцифрували свої процеси як слід. А значить, вони пропустили і революцію даних.

Тож через те, що люди не зробили необхідного ще десятки років тому, тепер вони опинились у пастці. Ми не повинні плутати причини і наслідки. Багато проблем, які ми сьогодні бачимо з технологіями, походять з того, що ми не адаптувалися вчасно. Проблема не в технологіях. Проблема — у legacy-системах. Legacy-мисленні. Legacy-процесах. Legacy-даних. Legacy-людях.

Що потрібно, аби західні армії наздогнали Україну — не лише в технологіях, а й у мисленні?

Я спілкуюсь із голландськими військовими — ми відстаємо на п’ять-десять років від того, що зараз відбувається в Україні. Так, у нас є п’ятирічний план інновацій, але в нас немає п’яти років. Зараз ми намагаємось перебудувати наші армії, тому що всім країнам НАТО потрібно це зробити — скуповують старе озброєння, яке колись продали. Перепрошую, але ця артилерія вже застаріла, а ви витрачаєте на неї мільйони наших податків.

А українські військові розуміються на технологіях. Чимала частина їхнього війська — це не кадрові військові, це розробники, інженери, айтішники, які пішли воювати, щоб захистити свою країну. А що голандські військові? Половина з них комп’ютера в руках не тримала.

Розрив у технологіях — колосальний. У більшості компаній третина персоналу працює в ІТ. Третина всіх вакансій — в ІТ. Моя мама досі каже, що я «щось роблю з комп’ютерами», ніби це якась дивина. Але мало не кожен третій в цивільних компаніях – ІТ-спеціаліст. А що в армії? Там цього і близько нема. І це нас добряче вдарить. Ми готуємось до війни майбутнього, спираючись на людей, які знають лише війни минулого — Холодну війну, асиметричні конфлікти. Ми на Заході вже не знаємо, як це — воювати з рівним за силою ворогом. Ми тільки знаємо, як бомбити бойовиків в Афганістані. Вибачте за прямоту, але це наша реальність.

Сучасна лінія фронту — це п’ятнадцятикілометрова зона смерті, де все, що потрапляє в поле зору, знищується FPV-дронами. І ми, західні країни, до такої війни не готові.

Колись ми мали адаптуватися до асиметричної війни — тепер маємо знову змінюватися. Україна — єдина країна в Європі, яка має реальний, живий досвід повномасштабної війни “армія проти армії”. А ми все ще говоримо про закупівлю артилерії з дальністю X кілометрів. Це вже не має значення. Лінія фронту — це зона смерті, і нас просто не навчили так воювати. Ні тактично, ні морально.

Літній контрнаступ України в 2023 році провалився не через нестачу волі. Він провалився, бо ми змусили українців воювати за тактикою НАТО — без натівської переваги в повітрі. А доктрина НАТО базується саме на цьому. Ми сказали українцям: «Робіть ось це — але без ось цього». Йти в атаку на «Леопардах»? Не працює. І зараз, два роки потому — все ще не працює. Всі танки? Знищено. Артилерія? Те саме.

А тепер найабсурдніше: всі армії НАТО мають не лише перебудувати озброєння, боєприпаси, бронетехніку — вони працюють зі застарілим обладнанням і застарілими людьми. Техніку можна замінити — на цьому ще й зароблять. А от людей? Це вже зовсім інше питання. Потрібні досвідчені кадри, щоб навчити нову генерацію. І знаєте що? Лише в однієї країни є чому повчитися — це Україна.

Данія це розуміє — вони надсилають військових в Україну, щоб ті навчалися працювати з дронами. Так мають робити всі. А в кого ще ми будемо вчитися? У Росії? У Китаю? Китай уже має сильного проксі — це Росія. Вони використають увесь бойовий досвід війни дронів. А ми могли б не просто наздогнати, а й обігнати. Тож замість того, щоб питати, чи має Україна вступити до НАТО, ми маємо просити їх приєднатися. Україна — це військовий актив такого рівня, якого зараз немає більше ніде.

Але замість цього я чую розмови на кшталт: «Треба створити батальйон дронів». Ні. Треба, щоб дрони були в кожному батальйоні. Один із танкістів має пілотувати дрон — дивитись згори. Артилерію мають координувати дрони. Евакуація поранених — теж дрони. Дрони мають бути всюди. Якщо ви кажете «почнемо з батальйону дронів», значить, ви взагалі не розумієте, наскільки серйозна ситуація. Або ваші політики просто не дають вам серйозних інструментів — це вже інша проблема.

І так, я працював із великими західними компаніями, які не хочуть створювати «дрони-вбивці». Вони не хочуть, щоб їхні продукти чи софт використовували для вбивств або дегуманізації. Вони називають це «killer AI». Я багато співпрацюю з AI-компаніями — вони не хочуть, щоб їхні системи візуального розпізнавання використовували так.

Але давайте чесно — 12 років тому Ендрю Енґ із Google навчив нейронку розпізнавати котиків і песиків. А сьогодні ця ж технологія — в кожній автівці на автопілоті та в кожному автономному військовому дроні. Ми навчили комп’ютер «бачити» в 2012 році. У 2024-му це вже зброя. Ось як швидко все змінюється під тиском реальності.

Та замість того, щоб адаптуватися, ми кажемо: «Треба регулювати». Добре. Але ті самі компанії, які зараз кажуть «ні», першими зламають власну політику, щойно загине один французький солдат. І тоді вже буде пізно. Ось у чому справжня загроза. Ми самі собі обрізаємо крила. А коли все справді почнеться — коли почнеться вторгнення в країни Балтії — буде вже запізно.

Це короткостроковий моральний комфорт ціною довгострокового екзистенційного ризику. І ми занадто довго недофінансовували власну оборону.

Що успіх України проти Чорноморського флоту Росії говорить нам про майбутнє морської війни — і чому це сьогодні найбільш непередбачуваний і небезпечний фронт?

В Україні ми вперше побачили, як виглядає сучасна сухопутна війна між двома арміями — у формі, якої раніше ще не було. По суті: забудьте про танки, забудьте про бронетехніку — це 15-кілометрова зона смерті, всіяна FPV-дронами. Ми також побачили, як виглядає сучасна повітряна війна. В повній мірі ми поки не побачили лише сучасну морську війну.

Єдина країна з реальним досвідом сучасної морської війни — це Росія. І ми побачили, як вона втратила третину свого Чорноморського флоту — їх просто підірвали маленькі безпілотні човни, які створила Україна. Тепер решта кораблів ховається в портах, боїться виходити в море. У самої України немає навіть флоту — але вона все одно розгромила російський флот.

Найбільше питання — як виглядає сучасна війна флоту проти флоту? Адже Україна не має ані крейсерів, ані інших великих кораблів. Саме це робить майбутнє морської війни сьогодні найстрашнішим: ми маємо найменше даних про неї.

Але ми вже бачимо, що багатодоменна війна стала ключовою перевагою — тобто інтеграція суші, повітря й моря за стандартами НАТО. І Україна вже це робить. Ми бачимо, як морські дрони допливають до Криму й запускають звідти FPV-дрони, що б’ють по глибокому тилу противника. Човен із супутниковим зв’язком виконує роль передавача для дистанційно керованих дронів. Будь-хто може просто зайти в порт — і запустити FPV-дрони, які почнуть знищувати цілі високої цінності. Це не фантастика — це вже реальність.

І до цього Європа теж не готова. Не можна нескінченно збивати дрони за $1000 ракетами за $1 млн. У реальній війні — особливо з Китаєм — ми програємо. Захист стає дорожчим за атаку. І вони просто будуть атакувати знову і знову. Звісно, можна їх глушити засобами РЕБ, але доведеться глушити весь повітряний простір, а це теж неможливо.

Отже, питання не лише в тому, як виглядатиме морська війна. Ми повинні дивитися, як об’єднуються сухопутна й повітряна війна. А наступний рубіж — це підводна війна. Чому ми ще не бачили підводних дронів? Тому що вода блокує радіохвилі. Потрібен супутниковий канал зв’язку, який працює на підводних човнах. Але для автономних дронів це не підходить. Хіба що вони повністю керуються штучним інтелектом.

Боян Стойковскі

Незалежний журналіст. Базується в Скоп’є, Північна Македонія, пише про технології, науку, екологічні проблеми, а також про поствоєнні суспільства країн Західних Балкан. Його роботи публікувались у Foreign Policy, WSJ, ZDNET, New Eastern Europe та Interesting Engineering.

• X
• LinkedIn